Не будь тим, що моркву риє, або І що вони там відроджують?!!
Колись мій вуйко-небіжчик любив повчати прикрих людей такими словами: «Не будь тим, що моркву риє». Я, тоді ще малий пацаньонок, якось не доганяв, хто ж то риє моркву, а коли підріс, то вуйко мені вповів, що то пацюк, свиня себто.
Давно би забулася та історія, кедь би постійно не находилися ті, що далі а далі риют морков на шкоду порядним господарям. Є такі пацєта-моркворийки і в Трускавци, які і самі ніц доброго не чинять, і другим не дають. А як хтось щось добре хоче робити, то зчиняють пацячий вереск на всю кучу типу «Стоп, най ся Земля спинит, бо ми ся хоче вилізти» альбо «Не позволимо відроджувати нікому, хто не з нами, бо хто не з нами, бувшими новими, сей протів нас».
Не було би сеї статейки на нашому віснику, якби не «добродії», яких добрі справи інших доводять до сказу. «Тилько я-а-а», як сестричка Віка, хтілося би їм іно верещати, «і я оде-е-ен» і ніхто інший не може ніц доброго чинити в Трускавці, бо зразу їм ся робит так зле, як тій порційці салату «Олів’є», яка після поливання горілкою, винцем та ще й солодкою водичкою лізе наверх позазирати, що ся діє на світі білому. Бо як інакше розцінити слова в друкованому «органі» на 8 чпальт: «І шо то вони такоє одроджуют, хтіла бим знати?». Мова йде про те, що виходить у Трускавці газета «Відродження Трускавця», редактор якої (себто я) сам чи не сам вирішує, що і під яким кутом зору подавати, не питаючись дозволів у «старійшин» трускавецької журналістики. А ще ходить о то, що в Трускавці діє і однойменний фонд, до якого належать солідні люди нашого міста і які теж не радяться з радою, котра рада сама по собі і така рада-прерада, що аж не дуже хтось може дати на то ради. І як то-то, є газета, котра пише, що хоче (а найгірше, що пише правду, часом дуже незручну, зокрема і по спробі захоплення мисливських угідь), є і благодійний фонд, який робить добрі справи і не потребує рекламування їх в газеті, раді підвладній. Та то мож луснути, особливо коли ти є тим, що моркву риєш, тому й зеленіють від злості сестриці-журналісти, пишучи в прокуратуру, тому й жовтіє газета, яка колись претендувала на статус поважної, тому й погрожують розправою, в тім і фізичною ті, які наскільки добрі, що співаючи в церковному хорі, не забувають своїм ворогам свічку на погибель поставити.
Нема як придертися до файного слова «відродження», то давайте будемо придиратися до журналіста, не можемо нічого зробити тим, хто має владу, так давайте ж нагадимо в душу чистим і порядним, щоб були як і ми… Під таким девізом ідете впєрьод, в свєтлоє будущєє, дорогі сестрички-братчики? Не боїтеся гріха, коли ваші власні погрози, які ввечері на автобусних зупинках повторюєте, вкладаєте в вуста невинної чистої і чесної людини? Не боїтеся Божої кари за наклепи, провокації, оббріхування, обпльовування, зневаги та злі задуми?
«Тож нехай собі як знають, божеволіють, конають, нам своє робить…» Не тримаю зла на тих, хто шукає неправди на свою голову, підтримую тих, хто не ради, ані влади, а відродження та оновлення добра в нашому місті хоче. І хочу бути з тими, хто моркву садить, поле, а потім зі спокійною совістю викопує, а не риє, яко тать.
Володимир Ключак
