Нещодавно група стебничан відвідала виставку ікон з бісеру “Струни сакрального мистецтва”, що демонструється у Єпархіальному музеї Управління Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ у Трускавці. Виставка працюватиме до другого жовтня цього року.

Автори незвичайних творінь – сім’я Благути з Журавна Жидачівського району. Пані Оксана – інженер-метролог, пан Володимир і його син працюють пожежниками, а донька перейшла до одинадцятого класу.

Розмовляємо з талановитим сімейством.

- Скажіть, будь ласка, як Ви відчули свій талант? Як це до Вас прийшло?

Пані Оксана: - Зараз мене переповнює відчуття радості. Я тут сьогодні з ласки Божої, бо інакше не можу сказати. За те, що ми робимо, насамперед дякуємо Господу Богу, що Він дав нам змогу показати малесеньку краплину своєї безмежної величі й мудрості. Кожний, хто дивиться на наші роботи, принаймні ми би цього хотіли, відчуває гармонію душі. Сказати правду, я навіть не знаю, звідки це до мене прийшло. Так якось робилося само, незалежно від когось, від чогось. Робилося, та й робилося. Але в душі я завжди тягнулася до Бога. Взагалі-то я малюю від дитинства. Кажуть, що малюю добре. Якось намалювала образ Матері Божої, яка тримає на руках Ісуса Христа. То було десь років 20-25 тому. Ось, можливо, від того образу все й почалося. Коли я працюю над картиною, то відчуваю тільки добро, інакше не можна. Я, думаю, що і чоловік, і діти відчувають те саме, ми не можемо щось погане думати. Якби було по-іншому, то це би відобразилось на наших картинах. Мене так сюди тягнуло, я не знала дороги, я перший раз у своєму житті в Трускавці. Дякую всім, хто долучився до організації цієї виставки.

- А хто першим почав це робити?

Пан Володимир: - Оксана першою почала то робити. Якби мені ще років десять хтось сказав, що я щось подібне можу зробити, я би не повірив.

- Чи є роботи, які ви робили разом, усією сім’єю?

Пан Володимир: - Ні, ми робимо кожний своє. Але є одна робота, яку робили разом. Бо фактично одну роботу всі не можуть зробити.

Пані Оксана: - Навіть не знаємо, з чим це пов’язано. У нас вдома є правдивий образ Господа Нашого Ісуса Христа, думала вишивати на полотні. Але щось не виходило. Я не можу передати вам того відчуття: дивиться на мене Ісус Христос, живі правдиві очі. Тіло почало тріпотіти, я не знаю, що зі мною робиться. Я помолилася. Ми всі були цим вражені. І наразі є така плащівниця у нас вдома, ми її освятили, віднесли до нас до церкви.

- Скажіть, будь ласка, в чому суть вашої техніки?

Пан Володимир: - То як верстат, ткацька робота. Натягається нитка і набирається на неї бісер. До кожного візерунку береться певна кількість ниток. З другого боку ми це закріплюємо двома нитками. Йдуть вертикальні й горизонтальні закріплення. Воно йде так, можливо, як вітраж, як мозаїка. Залежно ще ким зроблено. Це не клеєно, а нанизано на нитки.

Пані Оксана: - Діти з дитинства ось цей бісер прикріплювали до іконок. Досить гарно було. Це, може, був нам поштовх до того, що ми робимо зараз. Ми скріплюємо нитками, і воно таке досить цупке. Це як звичайне полотно. Стараємося брати бісер якісний, щоби колір не вигорав до світла, до сонця. Нитка повинна теж бути добротна, шовкова.

- Скільки часу треба на виготовлення однієї картини?

Пан Володимир: - Це досить копітка робота. Кожну картину треба робити три-чотири місяці, але кожного дня не менше шести годин. За ці десять років ми зробили 50 картин. Всього на наших картинах десь три мільйони бісеринок. Ми завезли у село Станків Жидачівського району в подарунок церкві два образи – Ісуса Христа і Матері Божої, зроблені нашими руками. Вони вписали їх в іконостас. Ми через Інтернет цим цікавимося, можна дещо почерпнути.

- Де купуєте матеріал для своїх картин?

- На базарах. Чеський бісер дуже мініатюрний. А здебільшого працюємо з тайванським бісером. Його так називають. А де його роблять, я не знаю. Якщо би ікона була зроблена з тайванського бісеру, вона десь удвічі була би більшою, ніж з чеського.

- Чи не сняться вам сюжети, а потім ви робите картини? Бо багато художників казали мені, що їм наснилося.

Пані Оксана: - Ні. Ще такого не було. Навпаки, як ми робимо, то спати не можемо.

Пан Володимир: - Ось робив картину Ісуса Христа, то десь два тижні не міг спати, бо не знав, як до цього приступити. То треба три-чотири роки робити, щоб знати, як впевнено починати картину.

- Чи продаєте ви свої картини?

Пан Володимир: - Ще ні. Ми хочемо показати наші роботи. А як хтось купить, то вже ніхто не побачить їх. Ми даруємо свої картини друзям.

- Чи дуже дорогий цей бісер?

Пан Володимир: - Дорогий. Треба враховувати, скільки йде відходів. Відходів – 40 відсотків. На одну картину гривень 400 треба витратити на бісер. Але ми не купуємо спеціально на одну картину. Є гроші, купили, а там кожний використовує для своїх картин. Подорожчала нитка.

- Чи маєте учнів?

Пані Оксана: - Ніхто не хоче вчитися, бо це треба мати багато терпіння.

- Чи не хочете мати свій музей?

Пан Володимир: - Мабуть, ще рано.

- А ще хтось робить так, як ви?

Пан Володимир: - Роблять, але обличчя малюють. А у нас вся картина з бісеру.

Анатолій Власюк, газета «Воля громади»